Україна як суверенна держава пройшла шлях складних перетворень у сфері економіки. Вдалося вирішити одне з ключових завдань трансформації: сформувати основні атрибути національної економіки – фінансову, податкову, банківську, митну та інші системи, що визначають у сукупності економічну інфраструктуру нашої державності. Затверджено основи ринкової інфраструктури. Відбулося становлення фондового, товарного ринків та ринку фінансових послуг; закладено основи дворівневої банківської системи, валютного ринку і первинного ринку цінних паперів; створено національну платіжну грошову систему, впроваджуються нові прогресивні технології перерахування коштів на основі електронних платежів, що дало можливість досягти світового рівня оброблення інформації у сфері міжбанківських розрахунків.

На початку реформ пріоритетними завданнями були макроекономічна стабілізація та грошова реформи. Їх проведення стало можливим лише у вересні 1996 р., після зниження рівня інфляції, скорочення цінової субсидії, стабілізації дефіциту бюджету. Надалі реформування економіки було спрямовано на досягнення макроекономічної стабілізації, зростання реального валового внутрішнього продукту, зменшення темпів інфляції, стабілізацію курсу національної грошової одиниці (табл.1).

Таблиця 1. Україна. Динаміка макроекономічних індикаторів за 2000–2005 рр. (%)

У геополітичному аспекті Україна перебуває під значним впливом держав-лідерів світової економіки. Україна зазнає впливу глобалізаційних процесів: зміцнюється сектор інформаційних технологій, відбувається становлення й розвиток українських корпорацій, розширюється третинний сектор економіки, поліпшується можливість обміну технологіями та ін. Водночас відчувається й негативний вплив глобалізації: відтік робочої сили; привнесення на територію матеріалоємних виробництв, що впливають на екологічний стан компонентів природи; підвищуються фінансові ризики та ін.

Перехід до нових економічних відносин в Україні супроводжувався пошуками збалансованого залучення ринкових і державних регуляторів економіки.

Провідне місце в трансформаційних процесах займає приватизація. В основному саме завдяки їй в Україні створено багатоукладну економіку. При цьому застосовано переважно конкурентні способи продажу об’єктів приватизації (аукціони, конкурси), а також такі неконкурентні способи, як викуп (переважно орендарями).

Подальший економічний розвиток України шляхом створення соціально­орієнтованої ринкової системи має ґрунтуватися на довгостроковій стратегії інноваційного економічного зростання в поєднанні з підвищенням якості життя населення.

Тому пріоритетами державного будівництва зараз є забезпечення конкурентоспроможності національної економіки, формування ефективної бюджетної, податкової, фінансово-кредитної систем, структурно-технологічна перебудова господарства на інноваційній основі.

У цьому контексті першочерговим є раціональне використання природного і трудового ресурсів країни, інтенсивний розвиток третинного і четвертинного секторів економіки, нагромадження національного фінансового капіталу, нарощування інтелектуального та інформаційного потенціалів, екологізація виробництва, що разом забезпечить гармонізацію інтересів держави, населення, суб’єктів господарювання.

Важливим для побудови в Україні інформаційного суспільства є реалізація ефективної науково обґрунтованої стратегії економічного зростання з урахуванням наявного природного, трудового, інтелектуального та виробничого потенціалів. Для країни властива значна територіальна диференціація багатьох процесів економічного й соціального життя. Так, на п’ять регіонів (м. Київ, Донецька, Дніпропетровська, Харківська, Одеська області) припадає 49% ВВП, 59% прямих іноземних інвестицій, 65% експорту, 45% імпорту (2004 р.), тут найвищі показники розвитку інноваційної сфери, інфраструктурних мереж. Розрив у рівнях соціально-економічного розвитку між регіонами дуже великий.

Це визначає необхідність застосування для кожного з регіонів України окремої конкретизованої стратегії соціально-економічного розвитку, яка ураховувала б можливості ресурсів регіону та орієнтувалася б на загальнонаціональні інтереси й цілі розвитку.

Фінанси і кредит. Перші фінансові установи з’явилися в Україні ще в ХVIII ст., але справжній розвиток фінансової системи розпочався лише в 90-х роках ХХ ст. з утворенням незалежної української держави і становленням ринкової економіки.

Важливою складовою цієї системи є кредитно-банківська сфера. На кінець 2004 р. у країні налічувалося 182 банки, з яких діяло 160. Позитивною тенденцією розвитку банківської сфери є значне збільшення останніми роками обсягів капіталу, банківських активів, депозитних вкладів населення та ін. В 2004 р. діючі комерційні банки були сконцентровані в 20 містах. Більше половини банків, статутного фонду, капіталу й активів зосереджено в Києві, який став ядром регіональної мережі, що поєднує 80% банківських філій у країні. Високий рівень територіальної концентрації банків у Харкові, Дніпропетровську, Одесі, Донецьку, Запоріжжі, Львові.

Утворення регіональної мережі комерційних банків відбувається у двох напрямах: 1) утворення філій і регіональних відділень як територіальних частин більших, так званих системних банків, організованих на базі державних банків; 2) територіальне розширення діючої мережі великих комерційних банків.

У стані інтенсивного розвитку в Україні перебуває інвестиційний ринок, важливим атрибутом якого є Національна депозитарна система. На початку 2004 р. в країні налічувалося 364 реєстратори і 122 хранителі цінних паперів, більша частина яких (60,8%) діяла в Київській, Харківській, Донецькій і Дніпропетровській областях.

Інфраструктура фондового ринку України представлена торговцями цінних паперів, організаторами торгівлі, депозитарними установами, інститутами спільного інвестування та ін. У 2003 р., головним чином на вторинному ринку цінних паперів, проводили діяльність 857 торговців цінними паперами; 15,5% їхньої кількості становлять комерційні банки, 13,2% – інвестиційні компанії, 71,3% – торговці, для яких цей вид діяльності головний. 46,4% від загальної кількості торговців цінними паперами зосереджено в Київській області, 9,1% – у Харківській, 9,2% – у Дніпропетровській, 7,8% – у Донецькій.

Ринок страхових послуг у 2003 р. був представлений 335 страховими організаціями. За 2000–2003 рр. доходи страхових організацій в Україні зросли в 7,5 рази й становили понад 15,1 млрд грн. Основна кількість страхових організацій (240, або 71,6%) і понад половину обсягів їхніх доходів (7142,4 млн грн, або 47,5%) сконцентровано у Києві, Харкові, Донецьку, Дніпропетровську й Одесі.

Промисловість. За даними ООН, у 1992 р. Україна займала 42 місце у світі за рівнем людського розвитку й була віднесена до групи промислово розвинутих країн. Її промисловість мала диференційовану галузеву структуру, в якій провідна роль належала машинобудуванню (близько 50% ВВП країни), розгалужену систему промислових вузлів і центрів. Незважаючи на різке падіння виробництва в 90-х роках, промисловість продовжує відігравати провідну роль у господарському комплексі України (див. рис. 1)

Рис. 1. Промисловість в економіці (%)

З 2000 р. дані, що характеризують структуру промисловості, подано згідно з Класифікацією видів економічної діяльності (КВЕД). Дані стосовно промисловості визначаються сумою видів економічної діяльності, що, згідно з КВЕД, відноситься до добувної, обробної промисловості, виробництва й розподілення електроенергії, газу й води (секції С, Д, Е).

За обсягом реалізованої промислової продукції (робіт, послуг) у 2005 р. (рис. 2) найбільша частка належала Донецькій (21,0%), Дніпропетровській (14,7%), Запорізькій (7,3%), Луганській (7,4%), Полтавській (4,9%) областям та м. Києву (12,1%).

Рис. 2. Структура обсягу реалізованої продукції промисловості за видами діяльності (2005 р., %)

Після 1990 р. в галузевій структурі промисловості спостерігаються значні структурні зрушення, пов’язані зі зміною частки провідних галузей у загальному промисловому виробництві відповідно до вартісних показників. Надзвичайно знизилася роль машинобудування (з 30,5% у 1990 р. до 12,7% у 2005 р. у вартісній структурі промислового виробництва). Ця галузь, що свого часу виготовляла насамперед озброєння, устаткування для гірничошахтної, металургійної, енергетичної, хімічної промисловості, сільськогосподарську техніку, морські судна, літаки й побутову електроніку для внутрішнього ринку, особливо постраждала після розпаду Радянського Союзу.

У структурі промисловості зростає частка сировинно­ та енергомістких галузей промисловості. У 2005 р. на базові галузі, зокрема електроенергетику, паливну промисловість і металургію, припадало 47,7% промислової продукції, а на машинобудування, легку і харчову промисловість – лише 30,1%. Частка галузей важкої індустрії в загальнопромисловій структурі за 1991–2005 рр. зросла більше ніж удвічі.

На сучасному етапі визначальними у промисловому розвитку є такі фактори і процеси: високі темпи зростання продуктивності праці у промисловості, що дало змогу перевищити рівень докризового 1990 р.; істотне збільшення інвестиційного попиту, завдяки чому забезпечено початок відновлення основних виробничих фондів, високі темпи розвитку машинобудування – основної інвестиційної галузі. Цей прогресивний процес сприяє поступовому підвищенню техніко-технологічного рівня виробництва.

Одним із найпотужніших в Україні є паливно-енергетичний комплекс (ПЕК), що відіграє важливу роль в економічному та соціальному розвитку країни. У його паливній ланці провідним є кам’яновугільне виробництво, в якому видобувається 78,4 млн т кам’яного вугілля (2005 р.), що відповідає сучасним потребам держави. Реформування вугільної промисловості супроводжується формуванням державних холдингових компаній, приватизацією підприємств із видобування, збагачення й переробки вугілля, закриттям нерентабельних шахт та таких, які «відпрацювали» родовища. Реконструюється вуглезбагачувальна галузь, яка в 70-х роках була однією з найпрогресивніших у світі.

Нафтогазова промисловість забезпечена власною сировиною лише частково: нафтова – на 6–7%, газова – до 20%. Значну кількість вуглеводневої сировини завозять із-за кордону, переважно з Росії. Більшість сучасних НПЗ (ЛіНОС та ін.) приватизовані; загальна потужність нафтопереробних підприємств становить 60 млн т на рік, але завантажені вони тільки на третину.

Перспективи розвитку нафтопереробної промисловості України пов’язані зі зміцненням власної сировинної бази та впровадженням сучасних технологій. Зараз відбувається освоєння нафтогазових ресурсів на шельфах Чорного та Азовського морів, у Криму, на сході країни – у Дніпровсько-Донецькій западині.

Для газової промисловості України характерна висока частка імпорту газу, велика довжина газопроводів (більш ніж 35 тис. км) і наявність великої кількості підземних газосховищ (13). Із загального обсягу газу (250 млрд куб.м), що проходить трубопроводами України, 120 млрд куб.м становлять транзитні поставки з Росії до країн Європи.

Другою потужною ланкою ПЕК України є електроенергетика. У країні налічується понад 11,1 тис. електростанцій потужністю 52,9 тис. мВт, серед яких за потужністю переважають ТЕС (66,5%), друге місце займають АЕС (24,4%), третє – ГЕС (9,0%). Загальна довжина ліній електропередач становить близько 1 млн км; виробництво електроенергії у 2005 р. – 186 млрд кВт/год. До основних проблем її розвитку належать: упровадження енерго- і ресурсозберігаючих технологій, нової техніки, підвищення продуктивності праці, зміцнення екологічної інфраструктури. Нині проблема енергозбереження набула статусу загальнодержавної.

Провідну роль у галузі відіграє теплоенергетика, генеруючі підприємства якої зосереджені в індустріальних старопромислових регіонах і центрах  – Донбасі, Придніпров’ї, Передкарпатті, Києві, Харкові, Львові та ін. Докорінній реконструкції підлягають Бурштинська і Старобешівська ДРЕС, Криворізька, Зміївська, Луганська, Придніпровська ТЕС.

Особливе місце в енергетиці України займає ядерна енергетика, що виробляє 47,7% усієї електроенергії (Рівненська, Хмельницька, Запорізька й Південноукраїнська АЕС). В Україні освоюються Ватутінське, Мічурінське, Центральне, Новокостянтинівське родовища урану. З огляду на наявний природно-ресурсний потенціал, перспективним є створення в Україні ядерно-паливного циклу.

Металургія займає значне місце у промисловому комплексі України й у ланці спеціалізації. Вона ґрунтується на високоякісних сировинних ресурсах країни – кам’яному вугіллі, залізних і марганцевих, а також титанових, цирконієвих рудах та рудах кольорових (нікель, ртуть) і коштовних (золото) металів.

Для металургійного комплексу характерна складна та розгалужена галузева структура. Його формують як базові галузі, пов’язані з видобуванням і збагаченням руд чорних і кольорових металів (гірничодобувні й гірничозбагачувальні, коксохімічні), так і розгалужена система виробництв із виплавки різних видів і сортів металу (чавуну, сталі мартенівської, киснево-конверторної, електрофе­росплавів та ін.), виробництва металопрокату, лиття, поковок, металовиробів та ін. Потужний розвиток української металургії сприяв її виходові на світові ринки. Значну частину надходжень до державного бюджету забезпечує саме експорт чорних, а також кольорових металів і виробів із них.

Найважливішими проблемами розвитку металургійної промисловості є: технологічне переоснащення галузі; розвиток супутніх галузей (будівельної, хімічної) на базі використання відходів основного виробництва; забезпечення екологічної безпеки населення та навколишнього середовища.

Сільське господарство. Україна має сприятливі природні умови для розвитку сільськогосподарського виробництва, яке є давнім і традиційним видом діяльності українського населення.

На нинішньому етапі реформування економіки аграрний потенціал України недостатньо реалізується через низький технічний стан, економічні умови. Розвиток аграрного сектора гальмують відсутність земельної реформи, неналежне матеріально-технічне забезпечення сільського господарства, диспаритет цін на промислову та сільськогосподарську продукцію, стан соціального розвитку села. Це зумовило погіршення стану основних фондів і матеріально-технічного постачання сільського господарства, спад обсягів виробництва (рис. 3, 4).

Рис. 3. Індекси продукції сільського господарства (% до 1990 р.)

Рис. 4. Індекси продукції сільського господарства за категоріями господарств (% до 1990 р.)

Таблиця 2. Динаміка структури продукції сільського господарства, 1990–2005 рр. (у порівнянних цінах 2000 р., %)

	1990	1995	1996	1997	1998	1999	2000	2001	2002	2003	2004	2005
Продукція сільського господарства	100	100	100	100	100	100	100	100	100	100	100	100
Продукція рослинництва	50,2	56,7	57,0	61,6	56,5	54,4	60,4	61,6	59,9	57,7	64,4	62,7
Зернові	21,2	20,9	17,4	25,3	21,1	20,6	19,5	28,3	27,3	16,4	27,7	25,3
Технічні	7,3	7,7	6,8	5,8	5,8	6,5	6,7	5,5	6,0	7,5	6,2	7,5
Картопля, овочі й баштанні	10,5	16,6	21,1	19,5	21,3	20,0	25,5	21,3	20,4	25,4	23,4	22,9
Плодово-ягідні й виноград	3,8	3,7	4,6	5,4	3,0	2,5	4,2	3,0	3,1	4,7	3,9	4,1
Корми	6,6	5,9	5,2	5,5	4,7	4,0	3,6	3,3	2,9	3,1	2,6	2,5
Інша продукція та зміни обсягів незавершеного виробництва	0,8	1,9	1,9	0,1	0,6	0,8	0,9	0,2	0,2	0,6	0,6	0,4
Продукція тваринництва	49,8	43,3	43,0	38,4	43,5	45,6	39,6	38,4	40,1	42,3	35,6	37,3
Худоба і птиця	29,0	21,3	20,8	18,2	21,3	22,2	19,2	19,2	19,3	19,4	16,2	17,2
Молоко	15,4	16,9	17,0	15,1	16,7	17,4	15,0	15,0	15,0	16,4	13,7	13,7
Яйця	3,7	3,3	3,4	3,3	3,7	4,1	3,8	3,8	4,4	5,0	4,3	4,7
Інша продукція	1,7	1,8	1,8	1,8	1,8	1,9	1,6	1,6	1,4	1,5	1,4	1,7

Економічні перетворення зумовили формування багатоукладного сільського господарства. Кількість селянських (фермерських) господарств збільшилася з 14,7 тис. на кінець 1992 р. до 42,4 тис. на кінець 2005 р., а площа сільськогосподарських угідь на одне господарство – з 19,9 до 86,3 га. У виробництві сільськогосподарської продукції частка господарств населення в 2005 р. зросла і становила: за виробництвом зерна – 24,3%, цукрових буряків – 21,5%, насіння соняшнику – 21,2%, картоплі – 98,8%, овочів – 89,1%, м’яса – 63,2%, молока – 81,2%, яєць – 50,5%, вовни – 78,3%.

За ці самі роки в продукції сільського господарства значно зросла частка рослинництва. За останні 15 років відбувся структурний перерозподіл посівних площ основних груп культур. Частка зернових і зернобобових культур зросла із 45 до 57,6%, картоплі, овочів і баштанних – з 6,4 до 7,8%, технічних культур – з 11,6 до 20,2%; частка кормових культур зменшилася з 37,0 до 14,4%.

Зернові, цукрові буряки і соняшник становлять основу аграрної економіки України: вони забезпечують внутрішні потреби та складають основу агропромислового експорту.

Виробництво зерна в Україні традиційно належить до стратегічних галузей розвитку не тільки сільського господарства, а й усього господарського комплексу країни (рис. 5). Упродовж тривалого часу зернові культури займають понад половини ріллі, а за обсягом валового збору зерна і його виробництвом на душу населення Україна завжди перебувала серед перших 6–7 країн світу.

Після істотного зниження виробництва зерна у 1990-х роках, з 2001 р. почалося відродження цієї ключової галузі рослинництва при обсязі валового збору зерна 39,7 млн т. З’явилася можливість не тільки  забезпечити потреби держави, а й експортувати зерно.

Рис. 5. Динаміка структури посівних площ зернових культур в Україні (1990–2005 рр., %)

За 1990–2005 рр. істотно розширилися (з 3,8 до 5,3 млн га) загальні посівні площі технічних культур; відбувається їхній перерозподіл на користь двох основних культур – цукрових буряків і соняшнику (рис. 6).

Рис. 6. Динаміка структури посівних площ технічних культур в Україні (1990–2005 рр., %)

Буряківництво. Україна віддавна належить до кола держав із тривалою традицією виробництва цукру. Завдяки сприятливим ґрунтово-кліматичним умовам і високопродуктивним технологіям Україна завжди посідала провідне місце серед європейських експортерів цукру, включно з 5 країнами – виробниками цукру з тростини.

Подолання занепаду галузі в 90-х роках і відродження цукробурякового виробництва до рівня конкурентоспроможної участі держави на світовому ринку цукру стало загальнодержавною проблемою. Важливими умовами її вирішення є відновлення обсягів виробництва цукрових буряків за умови значного підвищення його ефективності, здійснення реконструкції й технічного переоснащення цукрових заводів, застосування нових організаційно-правових форм у сфері цукробурякового продуктового підкомплексу.

Важливою експортною культурою є соняшник. Його частка у структурі посівів технічних культур зросла з 43,6% у 1990 р.  до 71,2% у 2005 р. (тобто в 1,6 раза), валовий збір – з 2,6  до 4,7 млн т. Актуальною проблемою є підвищення його урожайності за рахунок застосування сучасних технологій, що забезпечують отримання високих урожаїв цієї культури.

Виробництво овочевої продукції усіх категорій у господарствах за 1990–2005 рр. зросло з 6666 до 7295 тис. т; посівну площу за цей період збільшено на 9 тис. га. У загальному виробництві овочевої продукції значною є частка особистих підсобних господарств.

Тваринництво. У структурі валової продукції сільського господарства частка продукції тваринництва в 2005 р. становила 37,3% (табл. 2). В Україні розвиваються всі його основні галузі: скотарство, свинарство, птахівництво, вівчарство, бджільництво, конярство та рибальство; функціонують великі м’ясо- і молоко-промислові комплекси. Донедавна продукцію тваринництва експортували до інших країн.

Рис. 7. Поголів’я худоби в господарствах усіх категорій (на кінець року, млн голів)

Виробництво м’яса. У 2005 р. сільськогосподарські підприємства всіх категорій виробили 1597 тис. т м’яса (у забійній вазі); яловичина складала 35,2%, свинина – 30,9%, м’ясо птиці – 31,1%, баранина – 1,0%, кролятина – 0,8%, конина – 1,0%. В останні два роки зростало виробництво й споживання м’яса; у 2005 р. воно становило 39,1 кг на одну особу. В країні є всі умови для відновлення експорту.

Виробництво молока. Для розвитку молочного скотарства в Україні вживають заходів щодо стабілізації та запобігання зменшенню поголів’я молочних корів, створюючи умови для підвищення їхньої продуктивності. Відновлення дальшого розвитку молочного скотарства забезпечують реструктуризація кормової бази, підвищення рівня годівлі худоби, поліпшення якості кормів.

Інвестиції та будівництво. Перехід України до ринкової економіки супроводжується значними змінами в інтенсивності й структурі інвестиційної діяльності. З огляду на її тісний зв’язок із загальною фінансово-економічною ситуацією в країні, 1991–1997 рр. були періодом скорочення обсягів інвестування; з 1998 р. обсяги інвестицій в основний капітал (ІОК) поступово почали зростати і досягли в 2005 р. 93,1 млрд грн у фактичних цінах. Це становить 56,8% до 1990 р.

Відбуваються зміни в галузевій структурі інвестицій. Унаслідок різкого (з 21,3% у 1990 р. до 5,3% у 2005 р.) скорочення частки сільського господарства відбулося відносне збільшення частки промисловості (з 34,5% до 37,6%) та транспорту і зв’язку (з 9,6% до 18,1%).

Найбільше інвестовано у промисловість індустріально розвинутих регіонів – Донецької (66,2%), Запорізької (57,0%) Луганської (75,6%), Полтавської (63,7%) областей, найменше – Закарпатської (26,5%) і Тернопільської (19,2%), де переважає аграрний сектор економіки, та АР Крим (21,3%), Одеської (15,9%) і Вінницької областей (24,5%). Частка вкладень у соціально-культурну сферу відчутних відхилень за регіонами не має.

Скорочення обсягів промислового будівництва, якому притаманний підвищений рівень видатків на монтаж устаткування та капітальний ремонт, зумовило деякі особливості технологічної структури інвестицій. Зокрема, останнім часом практично в усіх регіонах країни зросла частка будівельно-монтажних робіт, що становить у середньому 40,0–43,3% (2005 р).

Значні зміни відбулися у структурі інвестицій за джерелами фінансування: частка централізованих державних ІОК скоротилася з 27,0% у 1990 р. до 5,5% у 2005 р.; цей показник не має істотних відхилень у більшості регіонів України.

Важливою рисою інвестиційної діяльності в Україні є посилення територіальної диференціації в розміщенні інвестицій. Одним із проявів цього процесу є перерозподіл інвестицій в основний капітал між індустріальними (Донбас, Промислове Придніпров’я та ін.), переважно аграрними  (Поділля, Центральна Україна, Прикарпаття) та індустріально-аграрними регіонами (зокрема, Причорномор’я).

У сучасних соціально-економічних умовах відбуваються значні зміни у структурі й територіальній організації будівельної індустрії України. Вони зумовлені переходом економіки на ринкові умови, приватизацією державної власності, а також пов’язані з галузевими проблемами будівництва, які виникли внаслідок зниження фінансових можливостей традиційних замовників будівельної продукції.

Динаміка валових показників будівельної індустрії пов’язана зі змінами структури об’єктів будівництва, насамперед за формами власності. Частка будівельних робіт на державних об’єктах зменшилася з 71,7% до 39,6% і водночас збільшилася частка господарських об’єктів приватної (з 4,6% до 11,9%) і колективної  (з 23,7% до 46,8%) форм власності.

Позитивною рисою в розвитку структури будівельно-монтажних робіт є деяке підвищення їхньої частки з реконструкції й технічного переустаткування діючих  підприємств у загальному обсязі виконаних робіт.

Транспорт. Геополітичне і географічне положення України надзвичайно вигідне щодо розвитку транспорту, хоча ці переваги використовуються недостатньо. Ефективне функціонування державної транспортної системи та включення її в європейську та світову транспортні мережі сприяє вирішенню важливих завдань економічного зростання України, дає змогу активізувати участь у міжнародній економічній інтеграції, зокрема, збільшити обсяги міжнародних перевезень. У зв’язку з цим значну роль відіграють транснаціональні транспортні коридори, які перетинають Україну як у широтному, так і в меридіональному напрямках, з’єднуючи країни Європи та Азії, Балтійський і Причорноморський регіони.

Україна традиційно виконує транспортно-посередницькі функції і стосовно зв’язків країн СНД, насамперед Росії з країнами Середземномор’я. Останніми роками особливо зросла роль України як основного транзитера нафти й газу до країн Європи.

Частка обсягів продукції підприємств транспортно-дорожнього комплексу у ВВП становить 6,9%, а вартість їхніх основних виробничих фондів – 13,4% від загальної вартості виробничого потенціалу країни.

Загальна транспортна мережа України включає 43,9 тис. км магістральних трубопроводів, 22,0 тис. км залізничних колій, 165,0 тис. км автомобільних шляхів із твердим покриттям, 2,2 тис. км експлуатаційних річкових судноплавних шляхів з виходом до Азовського і Чорного морів.

Обсяги та структуру перевезень пасажирів і вантажів характеризують табл. 3 і 4.

Таблиця 3. Перевезення пасажирів і вантажів за видами транспорту загального користування.

Види транспорту	Перевезення пасажирів						Перевезення вантажів
	1990р.		2004р.		2005 р.		1990р.		2004р.		2005 р.
	млн пас.	%	млн пас.	%	млн пас.	%	млн т	%	млн т	%	млн т	%
Транспорт	14 977	100	7 997	100	8 200	100	6 286	100	1 731	100	1 805	100
наземний	14 917	99,6	7 982	99,9	8 183	99,8	6 167	98	1 710	99	1 784	99
залізничний	669	4,5	452	5,7	445	5,4	974	15	462	27	450	25
автомобільний	8 331	55,6	3 720	46,6	3 837	46,8	4 897	78	1 027	59	1 121	62
трамвайний	2 007	13,4	1 112	13,9	1 111	13,6
тролейбусний	3 232	21,6	1 849	23,1	1 903	23,2
метрополітенний	678	4,5	848	10,6	887	10,8
трубопровідний							296	5	221	13	213	12
водний	45	0,3	12	0,1	13	0,2	119	2	21	1	21	1
морський	26	0,2	10	0,1	11	0,1	53	1	9	0	8	0
річковий	19	0,1	2	0	2	0,0	66	1	12	1	13	1
авіаційний	15	0,1	3	0	4	0,0	0,2	0	0,1	0	0,1	0

Таблиця 4. Пасажирообіг і вантажообіг за видами транспорту.

Види транспорту	Пасажирообіг						Вантажообіг
	1990 р.		2004 р.		2005 р.		1990 р.		2004 р.		2005 р.
	млрд пас. км	%	млрд пас. км	%	млрд пас. км	%	млрд ткм	%	млрд ткм	%	млрд ткм	%
Транспорт	222,5	100	128,6	100	135,8	100	1 039,3	100	480,1	100	473,6	100
наземний	204,7	92	123,0	96	129,6	96	761,7	74	464,9	97	457,4	97
залізничний	76,0	34	51,7	40	52,7	39	474,0	46	234,0	49	224,0	47
автомобільний	90,3	41	47,5	37	52,5	39	79,7	8	28,8	6	35,3	7
трамвайний	13,0	6	6,6	5	6,5	5
тролейбусний	21,0	9	10,8	9	11,2	8
метрополітенний	4,4	2	6,4	5	6,7	5
трубопровідний							208,0	20	202,1	42	198,1	42
водний	1,7	1	0,1	0	0,1	0	277,5	26	14,9	3	15,9	3
морський	1,1	1	0,1	0	0,1	0	265,6	25	9,3	2	9,6	2
річковий	0,6	0	0,0	0	0,0	0	11,9	1	5,6	1	6,3	1
авіаційний	16,1	7	5,5	4	6,1	4	0,1	0	0,3	0,1	0,3	0,1

Серед обсягів перевезень вантажів найбільша частка належить автомобільному транспортові (62%), на другому місці – залізничний (25%), на третьому – трубопровідний (12%); частка річкового транспорту є незначною (1%).

Найважливішим видом перевезень вантажів і пасажирів (46,8%) є автомобільний транспорт. Завдяки рівнинному рельєфові переважної частини України він розвивався відносно рівномірно по всій її території; густішою є мережа автошляхів на заході країни. Густота автошляхів загального користування з твердим покриттям становить 273 км на 1 тис.кв.км. Перевезення пасажирів здійснюється переважно в межах України. У перевезенні вантажів важливого значення набуває спеціалізований автомобільний транспорт (контейнерний, рефрижераторний). Найважливіші автомагістралі: Київ–Львів, Київ–Дебальцеве, Київ–Одеса, Львів–Мукачеве, Харків–Сімферополь та ін.; вузлами автомобільних шляхів є: Київ, Львів, Харків, Хмельницький та ін.

Залізничний транспорт, який є важливим у внутрішньодержавному й особливо міждержавному сполученні, за обсягами перевезень вантажів і пасажирів серед видів транспорту перебуває на другому місці (відповідно 25% і 5,4%).

Густота залізничних колій в Україні становить 36 км на 1 тис. кв.км; найгустіша мережа залізниць на південному сході (Донбас) і заході країни. Найважливіші залізничні магістралі України: Київ–Львів, Київ–Дебальцеве, Фастів–Донецьк, Харків–Сімферополь–Севастополь, Львів–Чоп та ін.; найбільшими залізничними вузлами з розвинутим станційним господарством є: Київ, Львів, Харків, Дніпропетровськ, Жмеринка та ін. Основні вантажі: вугілля, руда, чорні метали, нафта і нафтопродукти, мінеральні будівельні матеріали; вони становлять 69,7% усіх перевезень. Дуже напружені вантажопотоки йдуть до морських портів, насамперед до Одеси.

Трубопровідний транспорт виконує важливі функції у внутрішньодержавних та особливо міждержавних зв’язках щодо переміщення нафти, газу, продуктів їхньої переробки, посідаючи третє місце за обсягами транспортування вантажів – 12,0%. З них 77,0% припадає на газ і 22,1% – на нафту й нафтопродукти.

Дедалі більшого значення набуває морський транспорт. У 2005 р. морськими портами України оброблено 139,0 млн т вантажів, з них 51% – експортних, 10%– імпортних, 36% – транзитних, 3% – внутрішніх.

Річковий транспорт у структурі перевезень пасажирів займає незначне місце, забезпечуючи в основному внутрішньодержавні перевезення. У структурі перевезень вантажів найбільшу частку становлять суховантажні: вугілля й кокс – 10,6%, мінеральні будівельні матеріали (включаючи цемент) – 47,4%, метали – 6,2%, руда будь-яка – 24,0%. Річковими портами оброблено 13,2 млн вантажів, зокрема 15,8%  експортних.

У цілому на послуги транспорту в загальнодержавному обсязі експорту послуг за 2004 р. припадає 76,1%. Експорт послуг транспорту становив 4,0 млрд дол. США (у тому числі трубопровідний – 46,7%, морський – 16,2%, залізничний – 17,7%, повітряний – 11,3%, інші види транспорту – 8,1%). Частка транспортних послуг у загальному обсязі імпорту послуг за 2004 р. становила 22,2%.

Пріоритетними в розвитку транспортної системи України є підвищення техніко-технологічного рівня її матеріальної бази, в тому числі впровадження нових технологій вантажно-розвантажувальних робіт, розвиток інфраструктури та ін.

Зв’язок. Провідна роль у галузі належить операторам зв’язку приватної форми власності, які надають 88,7% загального обсягу послуг. Державний сектор залишається головним у сфері поштового зв’язку (98,0%) і держінспекції електрозв’язку (100%). В Україні за 2005 р. операторами зв’язку всіх форм власності надано послуг зв’язку на 27,4 млрд грн, зокрема населенню – на 11,0 млрд грн. У структурі доходів від надання послуг зв’язку основне місце займають послуги міжміського (включно з міжнародним) – 24,2% і мобільного зв’язку – 52,8%.

Первинна мережа зв’язку. На сучасному етапі Україна володіє розвинутою магістральною мережею зв’язку.

Розвиток мережі волоконно-оптичного зв’язку в Україні пов’язаний з її участю у великих міжнародних проектах ITUR (Італія, Туреччина,Україна, Росія), TEL (Trans European Fibre Optic Telecommunications Line – Транс-Європейські лінії) і TAE (Trans-Asian-European Fibre Optic Cable System – Транс-Азійсько-Європейська волоконно-оптична кабельна система). Так, завдяки TEL об’єднано мережі центрально- і західноєвропейських країн у єдину мережу Європи, а завдяки TAE – приєднано до них мережі ряду азійських країн, створено транзитну магістраль Франкфурт-на-Майні (Німеччина) – Шанхай (КНР). Згідно з останнім проектом  Україна та деякі причорноморські країни мають реалізувати морський сегмент TAE – проект BSFOCS (Black Sea Fibre Optic Cable System – Чорноморська волоконно-оптична кабельна система), що уможливить не тільки дублювання основного маршруту TAE, а й підключення країн Кавказького регіону.

Територія країни щільно охоплена сучасними магістралями волоконно-оптичного і цифрового зв’язку. У 2003 р. завершено підключення до магістральних волоконно-оптичних ліній зв’язку всіх обласних центрів України.

Наприкінці 2003 р. – на початку 2004 р. паралельно із завершенням будівництва магістрального рівня волоконно-оптичних ліній зв’язку розпочалося створення “об’ємних кілець” – об’єднання всіх волоконно­оптичних магістралей України у кільцеві структури.

Супутниковий зв’язок дуже важливий для входження країни у світовий інформаційний простір, оскільки наземні системи зв’язку не можуть повністю забезпечити доступ до інформації світового інформаційного простору та формування в Україні комунікаційно-інформаційної інфраструктури.

Україна входить у зону обслуговування 65 штучних супутників Землі на геостаціонарній орбіті, з яких українські оператори використовують 28. Усі штучні супутники Землі мають зони покриття значно більші, ніж територія України. Через супутники здійснюється передача телевізійних і радіопрограм, доступ до Інтернету.

Телефонна мережа зв’язку загального користування. У 2004 р. в Україні налічувалося 15448 автоматичних телефонних станцій, зокрема 4502 міських і 10946  сільських; поступово цей зв’язок поступається перед мобільним зв’язком, який став загальнодоступним. В Україні поширені: стільникові системи мобільного зв’язку; системи персонального радіовиклику (пейджингові системи); транкінгові системи зв’язку; системи персонального супутникового зв’язку.

Провідні позиції в комерційному мобільному зв’язку України належать стільниковим системам мобільного зв’язку. В Україні представлені такі оператори стільникового зв’язку: UMC, Kyivstar GSM, Wellcom, DCC, Golden Telecom. Найбільші зони покриття мають мережі  UMC, Kyivstar GSM, DCC. Зона покриття Kyivstar GSM включає 950 міст, зокрема обласні центри, 1500 базових станцій, що забезпечують зв’язок.

Радіомовлення, радіозв’язок і телебачення. Радіозв’язок здійснюється за допомогою приймально-передавальних радіостанцій. Технічні засоби радіозв’язку здійснюють радіомовлення й телебачення. Розгалужена мережа мовних радіостанцій працює в діапазонах довгих, середніх, коротких і ультракоротких хвиль. Протяжність радіотрансляційної мережі загального користування в 2004 р. становила 443,9 тис. км, у тому числі кабельної мережі – 153,4 тис. км. Радіостанції найбільшої потужності розташовані у Києві, Львові, Миколаєві.

Основними елементами телевізійної передавальної мережі є телевізійні станції та лінії радіорелейного зв’язку, які їх з’єднують, кабельні лінії та лінії супутникового (космічного) зв’язку. Найбільші за потужністю телевізійні станції функціонують у Києві, Красногорівці (Полтавська область), Вінниці, Львові, Тернополі, Хмельницькому.

Наука. Україна має потужний науковий потенціал. Незважаючи на труднощі переходу на нові економічні відносини, Україні вдалося зберегти розгалужену мережу наукових установ, що свідчить про високу життєздатність національної науки та її поступову адаптацію до ринкових умов існування.

У 2005 р. в Україні наукову й науково-технічну діяльність здійснювали 1510 організацій. За 1991–2005 рр. кількість наукових організацій зросла на 12%, з 1344 до 1510.

Більше половини наукових організацій (58,6%) зосереджено в галузевому секторі науки, 25,0% належить академічному секторові, 11,4% – вищій школі й 5,0% – заводському секторові науки.

Науковими дослідженнями займаються 378 установ академічного сектора, включно з інституціями Національної академії наук і галузевих академій (аграрних, педагогічних, медичних, інженерних і правових наук). Активізуються наукові дослідження у 172 вищих навчальних закладах.

У розподілі організацій за галузями наук провідне місце займають інституції: природничого (30,6%) і технічного (53,0%) напрямів. В Україні наукові кадри вищої кваліфікації складають 80,3 тис. осіб, з яких 12,0 тис. мають науковий ступінь доктора наук.

Частка фінансування витрат на наукові дослідження та розробки у ВВП в 2005 р. становила 1,2%, зокрема за рахунок державного бюджету – лише 0,4%.

Найбільше наукових розробок зі створення нових видів техніки виконано в м. Києві (33,5%), Харківській  (15,0%), Донецькій  (9,1%), Дніпропетровській  (7,5%) областях.

У розробці нових технологій лідерами є вчені м. Києва  (29,5%), Донецької  (14,5%), Харківської  (12,8%), Дніпропетровської (6,9%) областей. Найбільша кількість промислових підприємств, що впроваджують інновації, зосереджена в Києві (34,9%), Харківській області (11,0%), АР Крим  (6,6%), Чернігівській (6,5%), Івано-Франківській (9,5%), Тернопільській (8,9%), Херсонській  (8,7%) областях.

Основний науковий потенціал зосереджений у Національній академії наук України, у складі якої діють 216 установ. Вони розміщені в багатьох містах і об’єднані в сім наукових центрів: Північно-Західний, Донецький, Західний, Південний, Північно-Східний, Придніпровський, Кримський.

Існує тісний зв’язок між ступенем територіальної концентрації науково-технічного потенціалу, активністю інноваційної діяльності та регіональними відмінностями в економічному потенціалі областей, рівнях їхнього соціально-економічного розвитку, галузевою структурою виробництва тощо. До основних наукових центрів, де зосереджені наукові кадри й розвиваються пріоритетні дослідження, належать: Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Львів, Одеса.

 

Н.С. Власенко, В.М. Геєць, Т.І. Козаченко, О.Г. Осауленко, Л.Г. Руденко